Головна » Статті » Гістологія » Ендокринна система

Епіфіз

Епіфіз (шишкоподібне тіло, epiphysis cerebri, corpus pineale) - нейроендокринний орган, що отримує інформацію з нервової і ендокринної систем, яка інтегрується в ньому та регулює активність його клітин - пінеалоцитів. Він є центральним органом ендокринної системи, який забезпечує регуляцію фотоперіодичності роботи органів і систем організму, насамперед його циркадних ритмів (коливання активності клітин у зв'язку зі зміною дня і ночі), а також регуляцію діяльності статевої системи.

Механізм реагування епіфіза на зміни освітленості пов'язаний зі сприйняттям ним подразнень від сітківки ока по симпатичних нервових стовбурах.

Епіфіз розміщений біля основи проміжного мозку, в дорсальній частині даху третього шлуночка. Маса його у дорослої людини 120- 180 мг, за формою він нагадує шишку ялини довжиною 0,5-1 см.

Розвиток.

Епіфіз починає розвиватися на п'ятому тижні ембріогенезу з нейроектодерми у вигляді виросту (кишені) в ділянці майбутнього даху третього шлуночка. Після народження дитини епіфіз втрачає аферентні й еферентні зв'язки з мозком. Максимального розвитку він досягає на сьомому році життя, після чого спостерігається його вікова інволюція. Частина пінеалоцитів атрофується, стромальні компоненти розростаються. В останніх нагромаджуються кулястої форми мікроскопічні нашарування карбонатних і фосфатних солей, які мають назву мозкового піску.

Епіфізарні конкреції (мозковий пісок) - шаруваті утвори різних розмірів (400 мкм - 5 мм ), що складаються з кристалів фосфатів і карбонатів кальцію, занурених в органічний матрикс. Виникають в результаті позаклітинного зв'язування білків - переносників гормонів з кальцієм та їх відкладенням навколо фрагментів зруйнованих клітин. Поява конкрецій - нормальне явище, яке вперше відзначається в дитинстві; з віком їх кількість і розміри збільшуються.

Будова.

Епіфіз покритий тонкою капсулою, від якої відходять численні септи (перегородки), що містять судини і нервові волокна та розділяють її паренхіму на часточки утворюючи її строму.

Паренхіма часточок складається з анастозомуючих клітинних тяжів, груп і фолікулів, утворених клітинами двох типів - секретоутворючими пінеалоцитами і підтримуючими гліальними (інтерстиціальними) клітинами (гліоцитами астроцитної глії).

Пінеалоцити складають до 90 % клітин паренхіми епіфіза і локалізовані в центральній частині. Вони трохи більші, ніж гліальні клітини, багатокутної форми, мають відростки і округле ядро (часто з інвагінаціями) і великим ядерцем. Цитоплазма містить великі мітохондрії, розвинені грЕПС, аЕПС, апарат Гольджі (від нього відокремлюються пухирці діаметром 0,2-1 мкм), численні лізосоми, рибосоми, ліпідні краплі, пігментні включення, мікротрубочки, проміжні філаменти і особливі органели з невідомою функцією - синаптичні стрічки (мають вигляд пластинки, покритої пухирцями схожими на синаптичні).

Від тіла пінеалоцитів відходять довгі відростки, що розгалужуються на зразок дендритів і переплітаються з відростками гліальних клітин. Ці закінчення утворюють біля гемокапілярів булавоподібні розширення, у складі яких виявляються осміофільні секреторні гранули, вакуолі та мітохондрії. Між собою пінеалоцити пов'язані щілинними контактами і десмосомами.

Залежно від функціонального стану цих клітин розрізняють їх різновид, бідний на секреторні включення (так звані світлі клітини), а також темні пінеалоцити, у цитоплазмі яких нагромаджуються ацидофільні або базофільні гранули.

Інтерстиціальні клітини (гліальні клітини) - з довгими відростками, що неповністю оточують пінеалоцити і проникають в перикапілярні простори. Ядро подовжене, щільне, цитоплазма містить помірно розвинені органели, товсті пучки філаментів діаметром 5-6 нм (особливо в відростках). Ці клітини складають близько 5 % клітин паренхіми є видозміненими астроцитами і виконують опорну функцію. Розміщені переважно на периферії часточок.

Функція гліоцитів епіфіза - опорно-механічна: їхні відростки вплітаються у сполучнотканинну строму органа.

Функції

Пінеалоцити виробляють речовини двох типів: індоламіни і пептиди.

Найважливішими індоламінами є біологічно активні серотонін і мелатонін.

Мелатонін. Синтез і секреція мелатоніну, а також ультраструктура пінеалоцитів залежать від рівня освітленості: вночі рівень гормону в крові в 10 разів вище, ніж вдень. Виділення гормону пригнічується імпульсами, які надходять з сітківки по адренергічних шляхах.

Мелатонін має здатність пригнічувати секрецію гонадоліберину гіпоталамусом, чим гальмує передчасне статеве дозрівання. У дорослої людини мелатонін контролює пігментний обмін, статеві функції, добові та сезонні ритми, процеси поділу і диференціації клітин, виявляє протипухлинну активність. У дітей з пухлинами, що руйнують епіфіз, часто розвивається передчасне статеве дозрівання.

Сератонін. Виділення серотоніну, який є метаболічним попередником мелатоніну, навпаки, відбувається інтенсивно у денні години і сповільнюється, коли світла бракує. Брак серотоніну в тканині мозку є патогенетичним підґрунтям виникнення депресії; підвищення концентрації серотоніну, навпаки, зумовлює емоційний підйом.

Пептиди. Пінеалоцитами синтезується близько 40 різновидів регуляторних пептидів.

Серед регуляторних пептидів епіфіза розрізняють:

  •  люліберин і тироліберин (цими гормонами епіфіз доповнює гіпоталамус);
  •  тиротропний гормон (аналогічний гіпофізарному ТТГ);
  •  гормони-регулятори мінерального обміну, зокрема обміну калію в організмі.
  •  антигонадотропін – послаблює секрецію лютропіну передньою часткою гіпофіза
  •  аргінін-вазотоцин (пригнічує секрецію ФСГ і ЛГ),
Категорія: Ендокринна система | Додав: Lolim (15.10.2013)
Переглядів: 6169 | Теги: сератонін, ендокринна система, епіфіз, меланотонін, мозок, гістологія, шишкоподібна залоза | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Усі смайли
Подписка:1
Код *: